Новости Винницы : Мы в Фейсбуке Новости Винницы : Мы в твиттере RSS Лента новостей: Винница и Винницкая область email рассылки по Виннице

«Маємо пройти через вогонь і вистояти» Режисер Олександр Ковшун про позитив через страждання Вінницю і майбутнє театру

2022-07-06T16:31:00+03:00

Якби не війна… Відомий український режисер Олександр Ковшун,чиї неординарні вистави завжди вражають сміливими експериментами, цікавими комбінаціями, сучасною, креативною подачею і глибоким сенсом, збирав би чергові нагороди на театральних фестивалях по всьому світу. А, як затятий велотурист, влітку за традицією поїхав би у нову веломандрівку Європою. Та хоч війна докорінно змінила всі плани, змусивши покинути рідний Харків, шукати прихисток у Вінниці й фактично будувати життя з нуля, Олександр Ковшун, як справжній митець, всі випробування та зміни прийняв із мудрістю та навіть із азартом. За чотири місяці у гуртожитку встиг зробити спільний концерт із вимушеними переселенцями, а разом із акторами одразу трьох театрів — рідного Харківського театру імені Шевченка, Вінницького театру ляльок і театру імені Садовського — поставив драму «Хлібне перемир'я». Актуальна, сильна і глибока постановка про передумови й початок війни на Донбасі викликає не просто найсильніші почуття у глядачів, а — справжній катарсис! І вже має запрошення для показу на міжнародному фестивалі у польському Кракові. Про своє відкриття Вінниці, співпрацю із найпопулярнішим сучасним письменником України Сергієм Жаданом, патріотизм, важливий час самоідентифікації нації і успішне майбутнє українського театру без російської класики Олександр Ковшун розказав у інтерв'ю RIA.  {photo_gallery id=33408|} «Із Харкова 5 днів добиралися до Вінниці» — Коли 24 лютого ми почули вибухи ракет навколо Харкова, одразу зібралися компанією і переїхали у наш театр. Артисти, студенти — всі перебралися і тиждень жили у підвалах театру Шевченка. Та коли у перших числах березня почалися серйозні прильоти в центр міста, зрозуміли, що і там може бути небезпечно, — згадує дні, які змінили все, Олександр Ковшун. — На Полтаву машини йшли довжелезною смугою, тож спершу я із дружиною, фотографом і завлітом нашого театру вирушили у Дніпро та вже по ходу вирішували, де далі буде спокійніше. У Вінниці опинилися випадково і загалом наша подорож із Харкова до міста над Бугом тривала 5 днів: крізь суцільну чергу машин, ночівлі у школах, молитовних домах і на зйомник квартирах… У Вінниці мої друзі із компанії UBC порадили приїхати у гуртожиток на вулиці Зулінського. Переночували ніч і я сказав: «Стоп, далі нікуди не їдемо». Відчув, що тут для нас може бути найбільш комфортне місце. І не помилився! {photo_gallery id=33412|} «В училищі зробили концерт із переселенцями» — За тиждень-два ми освоїлися у Вінниці і взялися робити концерт-виставу із переселенцями. Люди, як правило, сюди приїздять із бойових територій, і після пережитого жаху війни часто перебувають у пригніченому, розібраному стані. Тож аби додати трошечки позитиву, ми залучили всіх бажаючих до творчості. Дорослі і дітки від трьох рочків — всі, хто має талант, хист і бажання, були задіяні у драйвовому концерті, у який ми додали також фрагменти із вистав української класики: «Шельменко-денщик» Квітки-Основ'яненка та «Мина Мазайло» Миколи Куліша. Все представили у актовій залі Центру професійно-технічної освіти №1, фантастична дирекція якого нас дуже тепло і гостинно прийняла. А вже скоро я почав знаходити контакти, зв'язки, знайомитись із творчою спільнотою Вінниці, зокрема, із дирекціями Вінницького академічного театру ляльок і Вінницького академічного театру імені Садовського. Коли вирішили ставити спільну постановку «Хлібне перемир'я» для міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії», який цьогоріч проходив на підтримку тимчасово окупованого Херсона і херсонців, я дав сигнал своїм харківським артистам і всі, хто змогли, приїхали у Вінницю зі Львова, Кременчука  та інших міст. Про співпрацю із Сергієм Жаданом — До Вінниці виставу «Хлібне перемир'я» за однойменною п'єсою Сергія Жадана я торік ставив у Харківському театрі ім. Шевченка, а восени ми показували її у Маріуполі і Сєвєродонецьку — тоді ще прифронтових містах зони ООС. Із Сергієм Жаданом у нас досить давні знайомства. У 2015 році у Харківському театрі для дітей та юнацтва, де я служу як головний режисер, ми разом із німецьким постановником Маркусом Бартлем та художником Філіпом Кіфером робили виставу «Депеш мод» за однойменним романом Сергія Жадана. Це була крута вистава, яка користувалася колосальною популярністю, тож у гастрольному турі ми провезли її по Україні і мали їхати до Німеччини. Із того часу з Жаданом досить плідно співпрацюємо. «Хлібне перемир'я» — перша п'єса Сергія, тож він хотів прочитати її саме на сцені головного драматичного театру рідного Харкова — у театрі ім. Шевченка. На читку на малій сцені зібралося дуже багато глядачів, а опісля я підійшов і сказав: «Сергію, давай я поставлю цю п'єсу у нашому театрі!» І він одразу радо сприйняв ідею. У цій п'єсі він заклав дуже серйозні теми на майбутнє. Історію жителів Донбасу влітку 2014-го року описав із передчуттям, що далі все розростеться у повномасштабну війну, що, на жаль, і сталося. {photo_gallery id=33417|} «Маємо нарешті попрощатися із совком» — Мене інколи питають: чому фінал у «Хлібному перемир'ї» неоднозначний? Мовляв, немає надії, всі йдуть у кімнату, де лежить мертва мама, і все палає та горить… Але, як на мене — все однозначно. Це саме те, що ми маємо сьогодні. Так, все палає, горить, але і формується нація! Проходить через ці випробування для того, щоб переплавитися, перегартуватися. Тому ця вистава для мене залишається в позитиві. Це позитив через страждання: така ініціація має відбутися для переродження та перевтілення. «Хлібне перемир'я» — вистава, у якій з найпершої секунди потрібно відчувати символи і метафори, закладені автором. Що означає мертва мама на другому поверсі? Чому структура вистави саме така, а сценографія нагадує український вертеп? Чому головні персонажі — брати — так схожі на Каїна і Авеля, а три дивні фурії, що прийшли — паралелі з «Матінкою Кураж» Бертольда Брехта?..Ця вистава — робота для мозку, дає величезний діапазон для прочитання цієї п'єси. {photo_gallery id=33421|} Я не даю розжовану історію, яку глядач подивився і сказав: «Ага, ясно». Кожний висновки робить сам, шукаючи у складних темах складні питання і складні відповіді. Хоча, як на мене, все ясно. Я вкладаю у майбутнє позитив: ми маємо пройти через вогонь, вистояти і нарешті попрощатися із совком, тим радянським минулим, яке разом із росією чіпляється за нас, як болото. Про патріотизм і процес укріплення самоідентифікації — Стала патріотична свідомість — те, що формується не за один день. Мій особистий шлях до патріотизму теж був поступовим. Одного разу, коли я був ще зовсім маленьким хлопчиком, мама мені сказала: «Синку, пішли, я покажу тобі людину, яка говорить справжньою українською мовою». Вона привела мене до сивого-сивого вусатого дідуся, який розказав, що багато років був ув'язнений. Саме та розмова у Чернігові, на моїй малій Батьківщині, надзвичайно вразила, запавши у серце, як той мікроб. Тож потім я почав свою дисидентську діяльність. Із захватом слухав все заборонене: радіо «Голос Америки» і «Вільна Європа». Було неймовірно цікаво слухати саме українською мовою про Україну, тому що у той час це було зовсім для мене незнайоме. Тоді я дізнався про Гельсінську спілку, про В'ячеслава Чорновола та Левка Лук'яненка. І так поступово почав відчувати свою «інакшість» від, як тоді було проголошено Брежнєвим, «совєтского народа». Мені категорично не хотілося бути «совєтским народом». Мені хотілося бути українцем! Ну і, слава Богу, до сьогоднішнього дня продовжується процес укріплення самоідентифікації. Про відмову від російської класики і майбутнє театру — Те, що сьогодні театри забирають із репертуарів п'єси російських авторів, я абсолютно підтримую. І точно знаю, що немає жодної проблеми, чим їх замінити. Наприклад, у мене була програма нового погляду на українську класику. П'єси «Бурлака» та «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого, «Де зерно, там і полова» Марка Кропивницького я ставив із актуальними сьогодні, сучасними акцентами, на європейському рівні. Насправді багато п'єс української класики непрочитані правильно. Щоб у царські часи їх хоча б надрукували, тексти писалися з позиції, як би проскочити цензуру. Але якщо відкинути те, що написано для цензури, і прочитати чисту думку, ідею, яка закладена — там ого-го, які суперкласні речі можна знайти! Тож, вважаю, зараз саме час для правильного прочитання того спадку, який нам залишили великі українці: Сковорода, Карпенко-Карий, Кропивницький, Винниченко. До того ж, маємо чудові п'єси для постановок наших талановитих сучасників: Наталії Ворожбит, Павла Ар'є, Сергія Жадана. А зарубіжна література і драматургія — взагалі альтернатива планетарного масштабу! Так що без Достоєвського, Толстого та інших любителів імперських заморочок із легкістю обійдемося, а театр із відкриттям нових імен буде ще цікавішим. «Вінниця була «білою плямою», а тепер стала рідною» — Коли закінчиться війна, я, звісно, планую повернутися у Харків, де залишилося багато недороблених справ. Але зараз поки що ми із дружиною залишаємося у Вінниці. І дуже вдячні, що у цьому місті не відчуваємо себе покинутими, а попри все продовжуємо працювати й творити. Завдяки вінницьким друзям, які подарували мені велосипед, я об'їздив все довкола міста — накрутив понад 600 кілометрів. Так що відчуваю себе вже майже вінничанином! Мені подобається клімат, дощі, спека, річка, озера і особливо — дуже чуйні люди. Це не комплімент чи реверанс із вдячністю, а дійсно правда! Якби не були такі люди у Вінниці, я б тут нічого не зміг зробити. Хоч ми ніби умовно з іншої театральної території, але нас дуже щиро прийняли колеги із вінницьких театрів, співпраця була легкою і в задоволення. {photo_gallery id=33423|} А саме місто вразило зручністю та комфортом. Громадський транспорт, під'їзди тролейбусів і трамваїв — все чітко налагоджено, як у Берліні. Ну і окрема радість — велодоріжки. Я проїхав багато країн на велосипеді: всю Польщу, Німеччину, Австрію, Словаччину, Чорногорію — так що із впевненістю скажу, що велоструктура у Вінниці, майже як у Європі. Дуже наближена! А є місця, де взагалі їхати — суцільне задоволення. Так що Вінницю, у якій до війни ні разу не був, я дійсно полюбив! Якщо вдасться, із радістю у новому сезоні презентую тут свої дві крайні вистави: «Замок» Франца Кафки та «Калігула» Альбера Камю — актуальну і креативну за формою постановку, яку у грудні ми встигли показати на фестивалі у Єгипті в програмі Cairo International Festival for Experimental Theatre, де вона здобула Гран-прі та нагороди за кращу режисуру і кращу чоловічу роль. Думаю, вінницькому глядачу буде цікаво подивитися на мої театральні експерименти зі складними формами у виставах, які спонукають до роздумів, розгадок і прокручування комбінацій. Фото Маргарити Корн і Владлени Святаш. Читайте також: У «Театральному дворику» у Вінниці будуть вражаючі концерти просто неба. Відкриття вже скоро! Про Вінницю із гумором і русофобні стріми: Віктор Бронюк зі стендаперами зібрали 60 тисяч для ЗСУ «Ще ніколи на виставі люди так не сміялися!» Фурор комедії театру Садовського, яку варто побачити Відчути Вінницю. Гідеса назвала п'ятірку місць, які першим ділом треба відвідати у місті

Источник → https://vn.20minut.ua/lyudi/maemo-proyti-cherez-vogon-i-vistoyati-rezhiser-oleksandr-kovshun-pro-p-11630052.html

Предварительный просмотр материала    (открыть сайт)